Чому потрібна стратегія? Відповідаючи на це запитання, неможна не погодитися з шановним академіком Гейцем.

У законах України не передбачається вирішення страте­гічних питань. У них вирішуються питання врегулювання окремих проблем, окремих існуючих суспільних відносин. Стосовно, скажі­мо, такого закону, як закон про державний бюджет, то він має локальний характер за своїм фінансовим інструментом, його дія обмежена в часі. Тому пропонуємо розглядати перспективи роз­витку паливноенергетичного комплексу не у відриві від економіки, а саме разом з економічними перетвореннями.

Чого ми хочемо добитися сьогодні, через певний період часу—10, 20 і більше років? Чому весь час виникають питання, які ми не можемо вирішити? Наприклад, газифікація сільських населених пунктів. Коли населення вимагає це зробити, уряд, влада гальмують цей процес, бо розуміють безперспективність таких підходів. Однак вони не можуть пояснити це правдиво населенню, і починаються тяганина, затягування цього процесу.

Як працюватиме нафтопровід “Одеса–Броди”? Скільки ми можемо вкладати грошей для того, щоб здійснювати перекачку нафти із нівідкіля в нікуди? У 2000році збудувавши частину нафтопроводу, не можемо п’ять років визначитися, що з ним тепер робити і як він працюватиме — у прямому чи в реверсному режимі. Бо Україна з тих чи інших обставин опинилася не тільки на економічному, й на політичному роздоріжжі, визначаючи шлях нафти із Каспію до Європи.

Як у разі підвищення цін на газ спасти від банкрутства енергоємні виробництва, які можуть бути зруйновані і залишитися поза конкуренцією, оскільки у собівартості енергетична складова перевищує 40%?

Хто відповідатиме за бездумне закриття Чорнобильської електростанції в грудні 1999року без жодної копійки компенсацій, без перекваліфікації та працевлаштування працівників? Таких запитань безліч.

Коли ми ведемо мову про нову стратегію уряду, то маємо розуміти, що слова не повинні розходитися з ділом.

Якщо ми хочемо йти до Європи, гармонізувати своє законо­давство із законодавством європейського співтовариства, то не повинні закривати такі програми, як програма вітроенергетики.

Ви знаєте, що внесенням змін до Закону про Державний бюджет україни на 2005рік було скасоване майже повністю фінансування вітроенергетики, залишилися тільки його краплини. Що ми хочемо зробити, ліквідувавши це фінансування? Загубити 300млнгривень, витрачених на підготовку до запровадження найсучасніших технологій. Ми хочемо рухатися в Європу, яка неприйме виробництва нашої електроенергії, якщо у його складі частка відновлювальних джерел буде меншою 10%.

Ми маємо унікальну можливість — 67% виробництва вітряків на сьогодні вже локалізовано в Україні. Так чому уряд приймає рішення про те, щоб відповідне фінансування зменшити порівняно з попереднім роком практично втричі? Можливо, саме тому, що створені нашими найкращими спеціалістами (до речі, колишніми працівниками КБ“Південне”) перспективні геліостанції з ККД до 20%, які не тільки є самоокупними, а й мають високу рентабель­ність, на жаль, уже в Детройті.

Тому ми підтримуємо пропозицію про негайне врахування увидатках бюджету на цей рік коштів на визначення стратегії паливно-енергетичного комплексу, на залучення до розв’язання цієї проблеми максимальної кількості працівників і припинення нарешті знущання над паливно-енергетичним комплексом, із якого видавлюються останні краплини податків заради соціальних видатків. Бо, коли зарізати дійну корову сьогодні, то завтра небуде ні корови, ні молока.

Я наполягаю на тому, щоб рекомендації цих парламентських слухань були спрямовані передовсім на фінансову пріоритетну підтримку в наступному році саме паливно-енергетичного комп­лексу як рушійної сили економіки України в цілому.

Дякую за увагу.