Перш за все хотілося б підкреслити, що автори цієї статті не належать до кола людей, які вважають, що Кіотський протокол є суто фінансовим документом, тобто такою собі іграшкою в руках світових спекулянтів, які під казочкою для дурнів про глобальне потепління намагаються набити кишені мільярдами. Автори не заперечують, що на ринку обов'язково знайдуться талановиті шахраї рівня Остапа Ібрагимовича, і можливо, в чомусь не вдасться уникнути цинізму та корупції, але ми також віримо, що історична роль Кіотської угоди набагато глибша, ніж фінансовий авантюризм. На нашу думку, розподіл обмежень на викиди парникових газів за Кіотським протоколом є зовнішнім стимулом сталого розвитку для країн світу, що само по собі важливо для майбутнього виживання людства.

Світова преса зазначає, що сам Кіотський протокол не зовсім досконалий та продуманий в деяких питаннях, але він являє собою технологію, яка мусить бути випробувана як превентивний засіб від загрози розбалансування клімату на Землі. Роль України на ринку парникових газів, шостої за обсягами викидів держави світу станом на 1990 рік, не остання, якщо, звичайно, ми не маємо чіткого наміру взяти на себе роль запасних гравців. Звісно, хотілося б бачити Україну серед успішних та конкурентоздатних гравців на світовому ринку парникових газів, який своєчасно зарекомендував себе на цьому ринку, твердо зайняв свою нішу, продає свій товар за розумною ціною і т.д. Але, як завжди, є проблеми... Причому, як завжди, проблеми внутрішні...

Останнім часом питання торгівлі викидами в Україні почало обростати міфами та ілюзіями, які, можливо, заслуговують уваги відповідних спеціалістів, але в цілому систематично гальмують процес. Здебільшого такі ілюзії виникають у людей, які ніколи глибоко не вникали в суть справи, але одне негативне ставлення до ідеї торгівлі викидами призводить їх до розумового збудження, яке хвилеподібне передає негатив у маси. Наслухавшись таких аргументів, пересічний громадянин думає, що й справді Кіотський протокол це якийсь лохотрон, що ніяких квот не можна продавати, бо вони потрібні нашим дітям і, взагалі, все це пахне черговою злочинністю та корупцією. Але найбільшої шкоди свідомості громадян завдається тоді, коли піднімаються спірні питання та вигукуються гучні гасла, які потім підхоплюються поважними експертами і цитуються направо і наліво.

Питання виходу України на ринок парникових газів дедалі стає все більш заполітизованим. І це не дивно, оскільки в країну очікуються фінансові притоки. Більше року минуло з того часу, як Україна ратифікувала Кіотський Протокол, і вже вишикувалась черга проектів спільного впровадження, що чекають схвалення від держави, а процедури їх проходження немає: то через вибори, то через чиєсь невдоволення, то через чиюсь неготовність або непрофесіоналізм. Якщо існує проблема, існує й конкретна особа або група осіб, які за нею стоять.

Проблеми стосовно участі України в механізмі спільного впровадження (СВ) існують, але на даному етапі головна проблема в тому, що ринок парникових газів в Україні взагалі не працює. Таким чином, було б незайве порівняти себе з нашими конкурентами, які вже мають чимало укладених угод по проектах спільного впровадження. Наразі з нульовим результатом слідом за Україною крокує Росія, яка ратифікувала Кіотський протокол значно пізніше. Важко повірити, що ведеться така мудра ринкова політика: дочекатися, поки наші конкуренти все попродають, а потім покупці нікуди не подінуться, і з простягнутою рукою прийдуть до нас купувати наші квоти, але вже дорожче. Цілком ймовірно, що дедалі ціни зростатимуть, але й не слід недооцінювати можливості наших конкурентів по механізму СВ та велику кількість країн, які продають сертифіковані скорочення викидів (ССВ) через механізм чистого розвитку. Не слід забувати, що часу залишилося зовсім небагато: в 2007 році навряд чи хто візьметься розробляти проект СВ, оскільки потрібен певний час для його оформлення та впровадження, а повноцінний проект СВ повинен бути завершений до початку 2008 року! Тобто на все про все, включаючи роздуми, залишилося трохи більше півтора року. Також потрібно враховувати, що як продавець, Україна досі не зарекомендувала себе на ринку ПГ, тобто, мабуть, вже зарекомендувалась як проблемний продавець, оскільки мали місце прецеденти, коли українські проекти знімалися з тендерів на закупівлю ОСВ з однієї причини - відсутності листа схвалення від держави!

Хотілося б дізнатися: „В чому проблема і хто за нею стоїть?” Причинно-наслідкові зв'язки ведуть до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та проекту ТАСІС „Технічна підтримка процесу виконання Україною та Білоруссю зобов'язань у галузі стримування зміни клімату”. На жаль надана допомога має свої зворотні наслідки, особливо в тих питаннях, які стосуються процедури проходження проектів СВ та національних критеріїв їх оцінки. Нещодавно експерти згаданого вище проекту ТАСІС оприлюднили проекти процедури та національних критеріїв щодо проектів СВ, які рекомендуються на затвердження Мінприроди України. Зміст цих докуменгів викликав занепокоєння та критику з боку багатьох зацікавлених сторін, включаючи авторів цієї статті.

Дотепер експерти НТЦ „Біомаса” брали участь у підготовці більше 10 проектів СВ, які знаходяться в різних стадіях розробки. Спираючись на набутий досвід, ми вважаємо, що за умов запропонованої процедури українські проекти СВ будуть неконкурентоспроможними на світовому ринку ПГ. Процедура повинна бути максимально спрощеною, прозорою та прискореною, що відповідає світовій практиці, а критерії оцінки проектів СВ повинні бути значно м'якішими. Якщо найближчим часом вищезгадані документи будуть затверджені в запропонованій редакції, механізм спільного впровадження в Україні зупиниться, не розпочавшись. Експерти НТЦ „Біомаса мають намір не лише критикувати зміст запропонованих документів, але й пропонують своє бачення щодо того, як повинен працювати ринок ОСВ та як потрібно організувати внутрішній процес проходження проектів СВ в Україні.

Чого слід уникати в державній політиці відносно проектів СВ?

По-перше, потрібно уникати ускладненої та „зарегульованої” процедури, яка дублює елементи незалежної міжнародної експертизи (так званої валідації), невиправдано затягує час отримання листа схвалення, вимагає зайвих документів, таких як, наприклад, письмове підтвердження того, що проектна документація не містить інформації, яка може становити державну таємницю.

По-друге, слід уникати знеохочення власників потенційних об'єктів брати участь в проектах СВ через чисельні бюрократичні бар'єри. На жаль, скарги щодо небажання зв'язуватись з національним бюрократичним тягарем вже вирують серед власників потенційних об'єктів для виконання проектів СВ. Держава повинна усвідомлювати, що саме проектно-орієнтований механізм СВ - це ідеальна нагода, щоб на її території з'явилися новітні технології, на яких здобуватиметься необхідний досвід їх використання та поширення в майбутньому.

По-третє, слід уникати невиправдано жорстких національних критеріїв оцінки проектів СВ, які унеможливлюють навіть участь українських проектів в більшості міжнародних тендерів на закупівлю ОСВ. Незрозуміло, навіщо вигадувати казна-що, коли можна скористатися досвідом наших конкурентів, які вже далеко попереду нас?

Натомість хотілося б бачити спрощену та прозору процедуру проходження проектів СВ, яка б передбачала відкриті слухання проекту у формі презентації його власника чи довіреної особи, як, наприклад, це робиться в Румунії. Необхідно переймати досвід тих, хто вже досяг певних успіхів, вдало зарекомендував себе як продавець і має високий рейтинг на ринку. До таких країн належать Болгарія та Румунія. Якщо проаналізувати процедури наших найближчих конкурентів, висновок буде цілком очевидний: чим більше держава втручається в ринок, тим менше схвалюється проектів і тим нижче рейтинг держави на ринку парникових газів.

Одним з аргументів, які доводиться чути, в якості пояснення нинішньої відсутності укладених контрактів по проектах СВ - це ризик, який бере на себе держава в разі невиконання проекту СВ або недопостачання покупцеві обумовлених контрактом обсягів скорочення викидів. Тобто йдеться про те, що держава буде змушена компенсувати всі недогенеровані проектом одиниці скорочення викидів. Якщо держава хоче уникнути відповідальності та компенсації ОВК з власного резерву, чому вона не прописує в Меморандумах про взаєморозуміння зі сторонами, з якими вестиметься торгівля, що вона не несе відповідальності за помилки та прорахунки власників проектів? Очевидно, що роль держави не в тому, щоб видавати гарантії покупцям ОСВ, а в тому, щоб контролювати процес, тобто схвалювати проекти, які не викликають суттєвих заперечень, та відхиляти проекти, які не можна вважати додатковими. Для цього, можливо, знадобиться експертна група при Секретаріаті спільного впровадження. Автори не заперечують необхідність створення такої групи, але експертні консультації не повинні затягувати процес проходження проектів СВ. Якщо, наприклад, в Болгарії термін отримання листа схвалення триває лише 30 днів, то в першій редакції української процедури отримання листа схвалення було закладено 90 днів. Поставимо себе на місце покупця: яке враження у Вас складеться від продавця, який протягом чверті року не може здобути листа схвалення за об’єктивних причин?

Ще один аргумент, який постійно експлуатується при обговоренні проектів СВ, - це низька ціна за ОСВ. При цьому в якості орієнтиру приводяться ціни системи торгівлі викидами CO2 на європейській біржі. Панове експерти! То є внутрішній (не фьючерсний) ринок Європейського союзу, пристосований під існуючу в країнаї ЄС інфраструктуру. Ну не можемо ми орієнтуватися на ціни закритого від нас ринку, який працює за іншим механізмом Кіотського протоколу! Як би нам не хотілося, але наші орієнтири - це середні ціни за ОСВ, які закуповуються через механізм, що зветься спільне впровадження. Середня ціна закупівлі ОСВ нідерландського тендеру ЕRUРТ-4 (за 2004 рік) становила 5,23 євро/т CO2е. Нещодавно Болгарія уклала контракт зі Світовим Банком на постачання ОСВ через проект спільного впровадження за ціною 3,5 євро/т СO2e. Невже сьогодні чи післязавтра вишикується черга бажаючих купити в Україні дозволи на викиди за 10 євро/т СO2e і більше? Невже хтось вважає, що ризики, з якими інвестори стикаються в Україні нижчі, ніж, скажімо, в тій самій Болгарії? Ринкова ціна певною мірою відображає ризики! Логіка тих, хто заявляє, що треба зачекати, поки піднімуться ціни на ринку ОСВ, а потім подавати свої проекти, не витримує критики. Чим довше ми чекатимемо, тим більше втратимо можливостей. Дозвольте ще раз нагадати, що залишилось зовсім обмаль часу: в 2007 році вже буде пізно розробляти повноцінні проекти, а якщо процедури будуть і далі ускладнюватись, то взагалі безперспективно.

Підбиваючи підсумки, неможливо уникнути констатації невтішних фактів: ринок парникових газів на Україні не працює; рейтинг України на ринку ПГ відносно наших конкурентів занадто низький; жодний український проект СВ (а їх вже накопичилося близько двох десятків) не має контракту з країною-інвестором через внутрішні проблеми України; схвалення проектів спільного впровадження фактично заблоковане державою; запропонована процедура проходження проектів СВ є складною та не відповідає міжнародній практиці; запропоновані національні критерії оцінки проектів СВ невиправдано жорсткі. Список поповнюється...

Хотілося б ще додати про інтереси держави в механізмі СВ. Інколи дуже дивно чути, що інтереси держави це щось одне, а інтереси окремого підприємства - щось інше. Некоректно, шановне панство, розглядати лише фінансовий бік механізму спільного впровадження. Слід пам'ятати, що цей механізм був створений для того, щоб такі держави, як Україна бодай трохи технологічно піднялися після років становлення незалежності, щоб створювались нові робочі місця, покращувалась місцева економіка та соціальні умови, поліпшувалась якість навколишнього середовища та долалися інші бар'єри сталого розвитку.

Залишається сподіватися, що ця ілюзія ринку ПГ в Україні та всі інші ілюзії, пов'язані з Кіотським протоколом, розвіються, і все обійдеться без гри у велику політику та міжнародних скандалів.

Источник: http://www.co2market.com.ua